Наші стосунки почалися лише після початку вторгнення. Хоча познайомилися ми за рік чи навіть півтора до повномасштабної війни, на додатку знайомств, але мали багато спільних знайомих, адже родом з одного району. Він працював на швидкій, додався в друзі у Фейсбуці, тож ми просто стежили одне за одним у соцмережах.

Після 24 лютого він пішов на війну, а я була дуже налякана та розгублена. Коли були в евакуації, то він почав писати, питав, як ми, як справи, розповідав про свою «роботу», яка ситуація вдома — тоді ще це була зона бойових дій. Ми щодня були на повідомленнях. З часом став як рідний. Коли за кілька місяців ми з дітьми повернулися додому, то він допоміг перевезти речі на медичній газелі, а на наступний день приїхав та залишився. З того часу ми разом, як пара, і так почався мій Шлях очікування.

Невдовзі я почула: «Ти вийдеш за мене?» Це було зовсім неочікувано. Спочатку довго відмовлялася, жартувала. Але він був наполегливим. Цілий місяць щодня замість «Доброго ранку» питав, вийду чи ні. Тож я врешті-решт відповіла: «Згодна». Можу сказати, що в перші місяці ніхто мене так не підтримував, як він, це дуже додавало впевненості, сил та віри в Перемогу. І як про Людину, я повністю змінила свою думку про нього. Він свідомо пішов на захист, я бачу його прагнення та відповідальність. Пишаюся безмежно, підтримую його вибір, люблю та чекаю.

ЗСУ і він мені — як одне ціле. Так само й навпаки. Саме тому я і намагаюся допомагати військовим: не лише для його підрозділу, однаково кому та на який напрямок. Бо в усіх одна ж мета. Я хочу полегшити там їм роботу.

Також я продовжую працювати. Моя швейна машина — це мій хліб. Надихає, коли замовники пишуть, що вони в захваті від моїх книжок та вони були у їхніх тривожних валізах. Коли втомлена, нема сил працювати, отримую тепле повідомлення, поплачу та йду працювати далі.

Надихають діти — те, що вони розуміють, що відбувається. Доньці 8 років, а сину — 14. Я не приховую, не дурю, розповідаю, як є. Коли коханий приїжджав поранений, я розповідала дітям, як це сталося. Також кажу їм, що ми можемо продовжувати своє життя саме завдяки їм — захисникам та захисницям.

У мене така позиція: не відпочивати, бо всюди будуть дірки, а максимально вантажити себе, щоб тривожні думки не лізли. І тоді не боїшся, що якийсь шахед летить чи ракета, бо вже валишся з ніг від втоми.

Так, іноді втомлююся. Захворіла, 3 дні полежала, а потім встала та пішла далі. Та й часу немає, навіть кіно не можу дивитися. Особливо, коли збори, то бувало береш телефон в руки вранці, а о 6–7 вечора вже суглоби на руках боліли від того, що треба безперервно щось писати, шукати, відповідати.

Допомагає зберігати близькість із коханим залізне терпіння.

Коли є зв’язок, то я не скуплюся і розповідаю, що скучила, дуже чекаю тебе завжди, пиши та заїжджай хоч о 3 ночі, якщо ти поруч. Чекаю тебе кожну хвилину. Підтримую. Питаю, як хлопці. Я помітила, що якщо просто питати, як він, то йому здається, ніби я підкреслюю якусь його слабкість. Він сам каже, що дратується, коли родичі кажуть: «Тримайся». Наче жалість якась. Також стараюся не їсти йому мозок чайною ложечкою — не питаю, коли все закінчиться. Проте йому часто нема коли навіть читати повідомлення. Важко.

Коли він заїде раз на місяць на кілька годин, то побачила, обійняла, поговорили та відлягає, відчуваю полегшення. А коли не на зв’язку, то іноді злюся та психую: бо в мене вже ніби є той, хто мав би підтримати, але наразі мені тільки важче й важче.