Шлях кожного ветерана і ветеранки з інвалідністю – унікальні. У цій статті розповімо історії п’яти ветеранів, які отримали поранення під час служби та набули інвалідність. Вони перебувають на різних етапах повернення до цивільного і професійного життя: оформлення на роботу, навчання, відкриття власного бізнесу. Їхні історії можуть бути тобі орієнтиром, як не падати духом на шляху до відновлення та жити повноцінне життя, сповнене цікавих подій і професійної реалізації.

Олександр
Ветеран, власник СТО (Вінниця)

Народився та виріс на Вінниччині в селі Велика Кісниця. Навчався на газового електрозварювальника в училищі й Вінницькому аграрному університеті. До січня 2014 року працював електрозварювальником на суднобудівному заводі в Керчі, звідки поїхав до Києва на Революцію гідності. Пропрацювавши ще рік на заводі у Вінниці, на початку 2015 року пішов на службу за контрактом.

Пройшов навчання на механіка-водія танків і самохідних установок та потрапив до 49 ОАБр, потім до 90 оДШБ водієм БТР. У 2016 році вступив до Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ» у Харкові та здобув інженерну спеціальність заступника з озброєння. У червні 2021 року приєднався до 59 оМПБ, і у жовтні став командиром 2-ї протитанкової роти керованих ракет. Брав участь у захисті Києва, виконував бойові завдання на Запорізькому, Донецькому, Херсонському напрямках.

На службі здобув низку навичок, які стали частиною його щоденного життя: комунікабельність, дисципліна, пунктуальність, стресостійкість і холодний розум, вміння швидко приймати рішення в кризових ситуаціях. 

Під час контрнаступу на Херсонському напрямку восени 2022 року отримав поранення від підриву авто на протитанковій міні. Лікування відбувалося в кілька етапів у різних містах: у Миколаєві до стабілізування стану, 1,5 місяці в Одесі з підготовкою до протезування, далі Львів — відновлення зору на оці, Трускавець — подальше відновлення, очікування на протезування. Загалом майже 4 місяці. Це був період перших тривалих блекаутів узимку 2022-2023, і тоді протези не виготовляли. Тож Олександр пройшов протезування у березні та став на ноги в травні. Від поранення до отримання протезів пройшло 8-9 місяців. 

Олександр коментує цей етап так: 

Після поранення я одразу знав, що мені потрібно готуватися до протезів, і сприйняв це нормально. Коли ти йдеш на службу до армії, маєш бути готовим до будь-чого. У моєму випадку з ампутаціями вище колін звикав до протезів 2-2,5 місяці. Загалом це індивідуально: залежить від ваги, зросту, місця ампутації. 

Єдине, що мене хвилювало певний час — чи зможу їздити на авто і як. Активно шукав інформацію в інтернеті: знайшов різні матеріали на цю тему, впевнився, що законодавством це дозволено. Знайшов спеціальну систему для керування — «система ручного управління». Замовив, за 5 тижнів вона прийшла, на автосервісі її встановили за день. Користуватися системою дуже зручно. Всі, кому її радив, нею задоволені.

Після протезування повернувся на службу на посаду командира взводу управління, а згодом заступника начальника відділу бойової підготовки бригади. Коли в мене схудли ноги, поїхав отримати нові протези. Повернувшись, вже звільнився зі служби — і з лютого 2024 року набув статус ветерана.

Зараз у мене звичайний розклад дня, як у всіх: підйом, сніданок, їду на авто на роботу, ввечері додому. Бачимося з побратимами. Місце зустрічі обираю так, щоби зручніше дістатися, планую справи й зустрічі наперед, закладаю додатковий час, щоб розрахувати дорогу. У спеку користуюся кріслом колісним, бо в протезах ноги пітніють та провалюються вниз. Загалом кріслом користуватися мені нормально, у Вінниці помітно більшає пандусів і спусків. 

Ми відкрили власне СТО разом із дівчиною, яка до того працювала адміном автосервісу та підштовхнула мене до такого рішення. Нині йому 10 місяців, а в планах — збудувати своє приміщення, бо поки це орендоване, розширити команду й почати обслуговувати вантажні машини. Протягом робочого дня багато спілкуюся з клієнтами, консультую, підбираю необхідні запчастини. Це переважно сидяча робота. .

На дозвіллі буваю на природі, нещодавно в Карпатах сам їздив на квадроциклі. Хотілося б якось стрибнути з парашутом. Можливо, колись буде спосіб і це зробити самостійно.

З того, що мене наповнює силами — бажання перемоги й закінчення війни. Щоб усі повернулися до родин і до батьків. Родина мене підтримує. Однак люди ще бояться таких, як я, відвертають погляди — та в мене такий характер, що це мені байдуже. Можу порадити просто дивитися, ставитися як до звичайних людей. 

Та головне — самим вірити в себе. Без цієї віри не допоможуть ні близькі, ні психологи. Якщо віриш у себе — всі проблеми можна вирішити.

Валерій
Ветеран, охоронець

Народився та виріс у селі Уладівка, Вінницька область. Навчався у Вінницькому транспортному коледжі за будівельним напрямом і на історико-археологічному факультеті Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини. 

Працював на будівництві з опаленням і сантехнікою, у війську пройшов шлях від навідника-оператора БМП до т.в.о. командира взводу розвідки. На службі здобув навички критичного і стратегічного мислення, розуміння субординації у тривалих проєктах, адаптивність до швидкої зміни обставин, а нині добре орієнтується у сфері ветеранських справ.

Наразі працює охоронцем, обравши цю сферу за гнучкість робочого графіку, що дозволяє водночас займатися здоровʼям і саморозвитком. 

Валерій пригадує обидва поранення:

За час війни, коли перебуваєш у дійсно гарячих точках, ймовірність кожен раз повернутися цілим дуже мала. Перші поранення я отримав наприкінці серпня 2022 на Донеччині. Коли на нашій ділянці фронту почався наступ ворожої групи під масовий артобстріл, я з коптера фіксував пересування техніки і ворога, а згодом отримав наказ повести групу на штурм і підсилення: тримати оборону наших позицій. По ворогу летіло все, що потрапляло під руки, мабуть, якби закінчилось БК, то на ентузіазмі кидали б каміння. Надвечір при зміні позиції для вистрілу з РПГ біля мене прилетів ВОГ-25 та невеличким уламком залетів у плече. Легкий 300, на роботу не впливає, працюємо далі. Та коли ми під ранок викурили орків з наших передових позицій, нас почали періодично накривати міномети і коптер-коригувальник. І ось, вчергове нас масивно накривають, я почув звук, що вирізнявся з усіх, і удар. Тоді я отримав 13 уламків у тіло, попри щільні обстріли дійшов до точки евакуації, а далі все за шпитальною програмою.

Вдруге — на початку січня 2023 поблизу Гуляйполя. Наша група мала корегувати артилерію під час штурму позицій ворога та працювати скидами. Ми вирушили на свою позицію маршрутом, що був дистанційно замінований ПОМ-3, одна з яких розірвалася за 1,5 м між мною і побратимом. Тоді почалися найдовші півтори години в житті: перебиті нерви й переломи, оклюзійна пов’язка на легені й кровоспинне в окопі, мобільний шпиталь, одна з Запорізьких лікарень. Я отримав близько 210-230 уламків.

У момент поранення я відчував смуток через вибуття з поля битви, а під час реабілітації — пригнічення, що не зможу продовжувати бойові дії. Бісила халатність лікарів-реабілітологів, відсутність правильної підготовки й обізнаності. Загалом після стабілізації стану і видалення уламків лікарі прагнули просто швидше мене виписати.

Після повернення додому я жив із батьками у селі, прагнувши забутися від пережитого алкоголем (часто надміру), що на короткий час блокував болі та давав можливість поспати. За місяць я зрозумів, що рухаюся зовсім не в ту сторону. Переїхав до міста та зайнявся своїм життям і здоровʼям, пошуком і проходженням лікування. Згодом зустрів свою теперішню дружину. 

Мій звичний день — це побутові і сімейні справи, відвідування медзакладів. Читаю книги та постійно шукаю шляхи для розвитку. Маю палке бажання відкрити свою справу та відійти від праці у наймі. Прагну фінансової незалежності та забезпечувати сім’ю. Також хотів би написати книгу про свій шлях.

З мого досвіду, у будь-якому стані не потрібно розраховувати, що хтось створить історію успіху та подарує її тобі. Є багато людей, які готові дійсно допомогти, але вони не будуть самі тебе шукати. Тож хто питає — той все знає (і має).

Сергій
Ветеран, співвласник салону краси (Миколаїв)

Народився та виріс у Миколаєві, до армії працював у Національній поліції і ритуальній службі. Служив розвідником у 123 ОБТРО, набувши передусім витривалості й заґартованості нервової системи.

Отримав поранення під час розвідування території та підготовки наступу на островах біля Херсона, наступивши на міну типу ПМН-2. Серед травм — перелом колінної мищілки і стегнової кістки зі зміщенням уламків, ампутація лівої гомілки на рівні 1/3. 

Сергій розповідає про свій шлях відновлення: 

Лікування загалом проходило нормально, хоча була велика проблема в ліках, яких, як завжди, в лікарні не було — всі необхідні ліки я отримував лише завдяки волонтерам. Відновлення проходило дуже тяжко. У мене не функціонував лівий колінний суглоб і ніякі державні органи не давали інформації, де можна пройти реабілітацію. В лікарні навʼязували свої протезні центри, а в лежачому стані я не міг сам знайти достатньо інформації. 

Дружина знайшла Центр реабілітації ветеранів війни в Миколаєві, де мені розробили колінний суглоб, зміцнили мʼязи ноги й спини. Потім завдяки волонтерам я потрапив до протезного центру Superhumans, де мене дореабілітували та протезували на найвищому рівні.

Відчуття під час лікування й відновлення були різні. Та завдяки підтримці дружини я жодного разу не падав духом. Я був радий, що мені відірвало лише ногу: коли я йшов на війну, налаштував себе на гірше. Також велику роль зіграло суперське ставлення реабілітологів у протезному центрі.

Постійна підтримка дружини весь час давала натхнення на найшвидше одужання і тепер наповнює силами. Разом ми пройшли навчання на лазері та відкрили в Миколаєві салон краси, займаємося лазерним видаленням татуювань. Я бачив багато військових із травматичним татуюванням обличчя від вибухів. Після завершення свого лікування і звільнення зі служби хотілося якось допомогти хлопцям: тепер безкоштовно видаляємо військовим такі татуювання. Плани грандіозні: хочу відкрити в кожному місті нашої країни точки з лазерним видаленням татуювань, і всюди безкоштовно для військових.

Зараз мій день виглядає так: прокидаюся о 6 ранку, роблю зарядку та їдемо з дружиною до салону. Після роботи — виходимо на пробіжку. Завдяки біговому протезу намагаюся пробігти якнайдалі. Поки мʼязи ноги достатньо не зміцнилися і біг дається важко. 

Головне — не падати духом. Ампутації та інші травми — не вирок, а лише етап у житті, який робить нас сильнішими та змінює мислення. Ми стаємо більш адаптованими до життя, починаємо мислити креативніше та змінювати своє життя на краще.

Олег
Ветеран, гірничий інженер

Народився та виріс у смт Васильківка, Дніпропетровська область. Навчався у Національному гірничому університеті в Дніпрі, працював маркшейдером у карʼєрі на Єристівському ГЗК (м. Горішні Плавні, Полтавщина). Любив грати у волейбол.

Службу у війську почав у 14 ОМБР ім. князя Романа Великого на посаді командира кулеметного взводу. Незадовго до другого поранення призначили командиром роти, та після нього перевели на посаду офіцера штабу. Служба дала навички управління підрозділом у декілька десятків людей і навчила ретельно обдумувати виконання завдань.

Третє поранення, що призвело до ампутації, Олег отримав під час евакуації воїна. Далі — пряма мова:

Ворожий дрон корегував артилерію, одна з 120мм мін влучила по групі, четверо воїнів загинули, мені дісталось максимально по нозі. Лікування загалом проходило добре. Де б не був — ставлення медперсоналу було дуже гарним. Допомагали підтримка рідних і близьких. Тепер повертаюся на цивільну роботу на Єристівський ГЗК. Поки не отримав посади — чекаю висновок ЛКК й буде відомо, ким зможу працювати. Наразі далеко наперед нічого не планую, мрію про закінчення війни.

Мій день — як у звичайних людей, маю свої робочі й домашні справи. Є люди з більшими травмами, які живуть повноцінно життя, досягають успіху в бізнесі чи спорті. Тож варто не падати духом. Як сталось — так сталось. Просто цей етап треба пережити.

Георгій
Ветеран, студент психології

Народився та виріс у селищі Клавдієво-Тарасове на Київщині. Навчався в Національному університеті біоресурсів і природокористування. Займався джиу-джитсу і бігом.

В армії обіймав посаду розвідника у бригадній розвідці 53 ОМБр. Разом із підрозділом виконував завдання з передачі даних про розташування та переміщення окупантів, а також піхотні завдання з утримання території та заходу на нові рубежі. Служба навчила ясно мислити в критичних ситуаціях та брати на себе відповідальність.

Отримав мінно-вибухову осколкову травму на позиції, коли в напівоточенні прилетіло з танка чи БМП. Подальша історія Георгія:

Напочатку відчував розчарування: я пережив купу обстрілів і завжди повертався. Важко було засинати в тиші. Десь у голові був цей підступний голос, який казав, що я вже відпрацьований матеріал і нікому до мене немає діла. У той момент мене дуже підтримали мої односельчани й волонтерка Наталія Біловол. Я їм дуже вдячний. 

У госпіталі до мене добре ставилися, а спеціальні програми відновлення я не проходив. 

На війні вирішив, що якщо виживу — вступлю до університету. Так і зробив. Тепер навчаюся на психології в КНУ ім. Шевченка. Навчання допомогло мені у відновленні.    

Зараз канікули і я перебуваю на протезуванні, наздоганяю процес реабілітації. З планів — здати сесію, закінчити університет, стати хорошим спеціалістом. Хочу допомагати людям — особливо ветеранам і ветеранкам — будувати життя, яке б як мінімум було прийнятним для них. Мрію спробувати себе у серфінгу. 

Крім навчання, важливими стали спорт і психотерапія. А також побачення — я зрозумів, що для цікавих мені людей важливі внутрішні речі: дух, цінності й переконання, ставлення до певних речей.

Злість — додає сил. Не соромтеся шукати допомогу і вихід із ситуації, яка вас не влаштовує: світ може бути жорстоким і люди можуть бути негідниками — та це не значить, що весь світ такий і всі люди такі. Як би не було зламане твоє тіло — твій дух з тобою.

Дякуємо Superhumans за підтримку у створенні матеріалу.