«У полоні у тебе забирають все: твої волю і свободу. Лист від близьких — це подих волі для військовополонених. Ми перечитували одні й ті самі листи десятки разів на день. Бодай один рядок в них додає віри та вселяє надію на повернення, адже ти знаєш, що тебе чекають», — Іван Діброва та Дмитро Батюк — воїни, звільнені з полону

Іван Діброва та Дмитро Батюк поділилися з нами своїм досвідом полону, звільнення та повернення до цивільного життя на відкритій зустрічі у вінницькій філії Ветеран Хабу. Воїни розповіли, що підтримувало у полоні, чому і як варто писати листи українським військовополоненим, а також до чого прагнуть після відновлення. 

У статті зібрали спогади Івана та Дмитра про різні етапи їхнього шляху.

Дякуємо Івану та Дмитру за відкритість, щирість і довіру до нас. Нам важливо робити ваш голос почутим. Тим, хто проживає схожий досвід, також цінно дізнатися вашу історію.

У розділі «Про перебування у полоні» є опис тортур та жорстокого поводження. Зважайте на свій психоемоційний стан перед прочитанням.

Про знайомство та підтримку у полоні

Як нам розповіли хлопці, у в’язниці є певний період, коли полонених перерозподіляють по камерах задля дестабілізації настрою, адже в новому колективі, серед незнайомих людей, потрібно знову вибудовувати стосунки, притиратися один до одного. Саме тоді Іван та Дмитро й познайомилися — у квітні 2022 року, у вяземському СІЗО №2. І за весь час полону майже не розставалися. З перших днів підтримували один одного й були прикладом для інших.

«Підтримка — це головне в полоні, адже, як кажуть, один у полі не воїн. У полоні у тебе забирають все — твої волю і свободу. Росіяни прагнуть нищити людей не тільки фізично, а й психологічно.

Ворог навмисно робить так, щоби військовополонені “гризли” одне одного: забирають їжу, цькують слабких, провокують, аби розсварити. Вони при цьому примовляють: “Ви жє дружній народ”. У таких умовах важко зберегти людяність і не піддатися емоціям. Але, попри все, потрібно підтримувати одне одного.

Наприклад, якщо комусь з нас давали більше їжі, ми ділилися з тими, кому дісталося менше. Своїм прикладом заохочували й інших до такої підтримки», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.

Про перебування у полоні

«Оленівка — це пекло. Про неї вже багато відомо зі слів тих, хто звідти повернувся. “Прийомка” була жахливою, бо навіть на цьому етапі там забивали полонених до смерті. Нас тримали в нелюдських умовах: без ліжок і найнеобхідніших речей. Їжі майже не було. Я пробув там приблизно тиждень, після чого мене перевезли до Суходільська в тюрму суворого режиму, яка свого часу була однією з найвідоміших в Україні.

У Суходільську нас не били, поселили в бараки з двоярусними ліжками. Нам видали простирадла, ковдри, наволочки. Навіть питною водою забезпечили, тоді як в Оленівці такого не було — ми пили, можна сказати, з калюж.

Коли прибули в Суходільськ, нас вишикували, і начальник тюрми сказав українською: “Хлопці, поки ви тут, вас ніхто не битиме”. І справді — в Суходільську нас ніхто не займав і ставлення було людське. Я пробув там тиждень. У цій тюрмі годували щодня, до того ж непогано. Навіть телевізор поставили. Як для полону, звучить неймовірно, але це правда.

У дванадцятому бараці утримували тяжкопоранених, і начальник тюрми якось звернувся до нас: «Хлопці, нам потрібні милиці для поранених. Є столярка, але робочих мало. Хто може — допоможіть». Ті, хто вмів працювати з деревом, погодилися. Вони виточили все необхідне і роздали — українці допомагали українцям. Нам пообіцяли: “Якщо будете сидіти спокійно, створимо вам умови, тож зможете працювати й нормально жити”. Але 27 квітня нас посадили в “урали” і повезли до вязьми смоленської області. Коли прибули, одразу різонуло слух: «Добро пожаловать в ад». Ці слова закарбувалися в пам’яті. Відтоді почалися щоденні побиття, які тривали майже два роки», — Іван Діброва.

«Навіть коли повернувся додому, мене щоразу трусило о восьмій ранку, бо саме тоді у в’язниці була перевірка: відкривали камери, виводили по одному й просто били. Без жодної причини на те», — Дмитро Батюк.

«Щодня ми прокидалися о 6-й під гімн росії. Зранку й до вечора нас змушували співати його по кілька разів. Їхнє улюблене свято — 9 травня. Тоді нас змушували співати “Етот дєнь пабєди” по 200 разів. Так вони хотіли стерти нашу ідентичність. Коли тобі щодня кажуть, що ти на…ист, важко зберігати здоровий глузд, однак нам вдавалося фільтрувати все почуте. Ми розуміли, що росіяни докладатимуть максимум зусиль, аби зламати нас. Було складно, але ми трималися», — Іван Діброва.

«Щонеділі нам роздавали пропагандистські листівки або російські вірші, здебільшого агітаційні. Нас змушували вчити їх напам’ять і розповідати. Якщо не вивчив — кара. Деякі з цих віршів — як от «ми дєті Донбасса, шахтьорского края» — досі лунають у голові. Змушували слухати музику 24/7 або проповіді: “Іногда лучшє умєрєть, чем долга жіть” — і це все на максимальну гучність, тож навіть якщо закрити вуха, то це не рятувало. Нас змушували не лише слухати, а й співати. Такі психологічні знущання гірші за фізичні тортури», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.

«Нестерпне не стільки побиття, скільки очікування своєї черги. Наша камера була посередині поверху, тож щодня ми чули, як в інших — дванадцяти — знущаються з хлопців. Звуки побиття людей, їхні крики й страждання — це ламає психологічно. росіяни силоміць виганяли нас з камер і збивали, змушували виконувати їхні команди. За найменшу непокору — кара. Коли черга доходить до тебе, ти вже на такому адреналіні, що нічого не відчуваєш. Не вкладається в голові, як таке може відбуватися у XXI столітті», — Іван Діброва.

«Я багато разів здавався. Приблизно після трьох місяців у колонії перестав вірити, що буде обмін. Дні спливали однаково, мов день бабака», — Дмитро Батюк.

«Катування були різні. Якщо розглядати цю тему розлого, то ціла книга вийде. Наприклад, не можна було будь-якої миті просто попити води, з’їсти шматок хліба. На їжу нам виділяли хвилину. Росіяни влаштовували змагання, хто швидше нагодує поверх. Рекорд був — 7 хвилин: увесь поверх, 100 людей, нагодували за ці кілька хвилин. Відкривається “кормушка”, і тобі дають перше, друге і компот гарячими. Ти навіть не встигаєш з’їсти, а вже треба віддавати тарілку. Подібне траплялося часто. Це ніби дрібниці, але людині потрібно до такого призвичаїтися», — Іван Діброва.

«До мене підселили полоненого. Ми з ним здружилися, підтримували один одного. Я займався спортом, він доєднувався до моїх тренувань, але згодом у нього почалися болі в животі. Виявилося, хлопець хворів на гепатит С і на той момент вже мав асцит. 

При заселенні в камери у нас брали кров на аналізи, тож керівництво в’язниці знало про стан здоров’я полонених, однак не надавало належного лікування. Лише коли стан мого товариша став критичним, йому намагалися надати екстрену допомогу, але це не врятувало йому життя. Він помер наступного дня в камері, о шостій ранку, під гімн росії.

Ми не розуміли, чому його не обмінюють, адже на той момент було зрозуміло, що минають останні дні хлопця. Ми звернулися до керівництва в’язниці, аби вони хоча б дали можливість зв’язатися з його рідними, однак росіяни цього не зробили. Лише принесли хлопцю листа, написаного від його доньки майже за рік до того», — Іван Діброва.

«У в’язниці легко підхопити різні хвороби. Одна з найтяжчих — туберкульоз. Ним захворіли приблизно 20-30% людей. Чому? Через умови. Їжі недостатньо, вікно в камері завжди було відчинене, навіть узимку при температурі -20. Коли вели в баню, ми милися одну хвилину в холодній воді, одягалися в мокрий одяг, поверталися в камеру і просто стояли при відчиненому вікні, поки не висихали речі. Відтак в один момент захворіли на туберкульоз.

Нас довго не лікували. Принаймні щось схоже на допомогу почалося приблизно в середині 2023-го, тобто за рік після того, як ми потрапили у полон.

Коли поширилась чутка, що нас нібито мають обміняти, нам покращили харчування й медичне забезпечення. Але через місяць звичне, тобто жорстоке ставлення, відновилося, бо стало зрозуміло, що нас таки не міняють», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.

«У 2023 році, аби відволіктися від зовнішнього стресу (побиття, агресія, нецензурні слова), я почав регулярно займатися спортом. Собі говорив, що росіяни — неадекватні люди, їх просто шкода. Тому агресію, яка в мене накопичувалась, зганяв не на товаришах, а в фізичних навантаженнях.

Я почав відтискатися по 100 разів на день, потім 200, 300, 500, зрештою — по 1000 разів щодня. За 2023 рік зробив 200 тисяч відтискань. Це здається неможливим в таких умовах, але мені вдалося попри те, що спортом нам забороняли займатися. Я робив це потайки ховаючись від камер спостереження.

У полоні важко назвати себе людиною у повному розумінні цього слова. Бо коли в тобі переважають інстинкти і прагнення вижити пересилює здоровий глузд — важко лишатися людиною як такою. Але коли починаєш переосмислювати реальність, знаходиш підтримку і сам надаєш її, коли замість конфліктів співпрацюєш — тоді так, людське у тобі перемагає», — Іван Діброва.

«За час полону представники Міжнародного комітету Червоного Хреста приїздили всього один раз — у 2024 році. Вони записали наші дані й видали бланки із зазначеними номерами у реєстрі комітету. Наприклад, Діброва Іван Віталійович, дата народження і номер реєстрації. Представники допомогли нам зв’язатися з рідними. Але не всім пощастило зареєструватися у списках цієї організації.

До приїзду представників Червоного Хреста росіяни видали нам чисті простирадла й одяг. Згодом ми опинилися у невизначеній ситуації, бо зазвичай нам на ліжках не дозволяли сидіти. Проте коли приїхали представники Червоного Хреста, наглядачі в’язниці типу здивовано запитали нас: “Чого стоїте? Сідайте на ліжко”. А ми розгубилися, адже там все, що не дозволено, — заборонено.

Людей, у яких була активна форма туберкульозу, закривали окремо — їх ніби не існувало. Таких полонених виводили на прогулянковий дворик на час візиту представників Червоного Хреста.

Ще одна з багатьох проблем у цій в’язниці — короста. Нею були заражені майже всі полонені. Представники Червоного Хреста навіть не знали, що заходять у камери з хворими на коросту. Вони сиділи з нами на ліжках, спілкувалися, тиснули руки. Коли ми їм про це сказали, ті були шоковані. Вони й гадки не мали, що ув’язнені хворіють на коросту чи туберкульоз, росіяни вдавали ніби все добре: українські військовополонені здорові, нагодовані, чисто вдягнені», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.

Чи збільшує реєстрація в Міжнародному комітеті Червоного Хреста (МКЧХ) шанси на обмін?

«Як на мене, не дуже. Але коли комітет знає, що людина перебуває в полоні, це вже неабияке зрушення. 

На обмін впливають різні чинники. Наприклад, я захворів на туберкульоз, і мене обміняли як тяжкохворого, але не за квотою України — мене просто віддали.

Планувався обмін тридцять дев’ять на тридцять дев’ять, а обміняли двадцять п’ять на двадцять п’ять, відтак Об’єднані Арабські Емірати домовилися про обмін тяжкохворими, і ми потрапили до цього списку. До нього можуть потрапити або тяжкохворі, або ті, про кого домовилися окремо за принципом “сто сімдесят п’ять на сто сімдесят п’ять”, “двісті на двісті”, “п’ятсот на п’ятсот”.

Немає якогось чіткого алгоритму. Припускаю, що росіяни мають певний рейтинг, кого віддавати насамперед. Найімовірніше такі питання вирішують у москві. Логіку росіян неможливо зрозуміти й передбачити», — Іван Діброва.

Як рідні дізналися про те, що ви у полоні?

«Два місяці, поки я не виходив на зв’язок, мене вважали безвісти зниклим. Потім мама отримала сповіщення про те, що я в полоні», — Іван Діброва.

«Мама отримала сповіщення про те, що я у полоні, 4 вересня 2022 року — у день її народження. Оскільки у нас був Starlink, 12 квітня я встиг повідомити їй, що ми в оточенні. Але після цього, поки не прийшло сповіщення, вона не знала, чи я живий», — Дмитро Батюк.

Про повернення з полону

Коли ви зрозуміли, що їдете на обмін? Як це відбувалося?

«Це було приблизно о чотирнадцятій годині. Ми як завжди стояли у камері. Раптом — відчиняються двері шістнадцятої. У ній сиділи хворі на активну форму туберкульозу, а ми були у дванадцятій — так звані залічені. Нас розселяли за категоріями.

Потім чуємо: “З речами на вихід” і прізвища наших друзів. Ми зітхнули з полегшенням: “Слава Богу, їх обмінюють”, адже серед них були хлопці, яких полон зламав психологічно і фізично. Відтак ми попрохали їх, аби вони переказали нашим рідним звісточку від нас. За весь час у полоні ми вже знали один про одного все — хто де живе, контакти близьких тощо.

Аж раптом відчиняється вже наша камера, і називають п’ять прізвищ. Серед них ми з Дмитром почули свої, тому були дещо шоковані. Росіяни тоді: “Чого стоїте? З манатками на вихід!”.

«У день обміну нас повели в баню. Тоді ми ледь не вперше милися у гарячій воді. Після цього наглядач наказав здавати одяг, а нам його міняли раз на рік. Затим подав мені пакунок питаючи: “Puma чи Calvin Klein?” Я відповів: “Мені байдуже”. Тоді він спитав: “Ти в чому додому поїдеш?” — : “У своєму”, — відказав я. Він тоді гримнув: “Вибирай, я сказав!”.

Одягнули нас у все чистеньке, зробили з нас, так би мовити, цукерочку, але під її обгорткою було знесилене тіло вагою 60 кг.

Затим нас знову закинули в камеру. Ми з друзями ще поговорили, обмінялися інформацією, яку треба передати. І вже близько десятої вечора нас забрали й завели у підвал. Там ми ще пів години посиділи.

Потім нас вивели. Наглядач в’язниці наказав: “співайте гімн росії”. Це у них традиція така, яку вони знімають на відео. Якщо йому не сподобається наше виконання, то він погрожував передати нас конвоїрам, і ті влаштують нам “останню ніч”. Потім нас пофотографували, посадили в автозак і повезли.

Приїхали. Відчиняють двері — мигцем бачимо, що це Боїнг. Нас завели в літак, надягли пов’язки на очі, зв’язали руки. Через деякий час відчули, що йдемо на зниження і конвоїр тоді каже: “Якщо будете добре поводитися, вам розв’яжуть руки й очі, і через дві години будете вдома”. Після почутого трохи відлягло від душі.

Коли зняли пов’язки, побачили хлопців з ампутаціями, важкопоранених, серед яких був навіть один лежачий. Тоді подумалось: “Що ми тут робимо?” Але так вийшло — нас, “залічених”, обміняли разом із тяжкопораненими.

Після цього нас посадили в автобуси, повезли через Гомель, а звідти — до кордону Чернігівської області. Там нас і обміняли.

Цей момент неможливо забути! Відчиняються двері машини, нам наказують вийти. Йдемо, а назустріч — наші. Це така радість, такі неймовірні емоції, коли чуєш рідною мовою: “Хлопці, ви вже вдома”!», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.

Про адаптацію до цивільного життя

«Ми зустрілися з рідними за два дні після звільнення з полону. Оскільки ми пройшли за квотою як тяжкохворі, нас одразу відправили в диспансер. Рідні дізналися про те, що нас обміняли, коли Координаційний штаб на кордоні повідомив їм про це», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.

«Не вірилось до останньої миті. Навіть коли вже набирав маму, сумніви не полишали», — Дмитро Батюк.

«Нам пощастило більше, бо ми вже були трішки “залічені”, а дехто з хлопців мав тяжку форму туберкульозу, і їх не обмінювали. Багато з них померли у полоні від цієї хвороби. 

Коли їхали від кордону до Чернігова, не давало спокою питання, чому ми тут. Чому саме ми, а не ті хлопці? Ці думки не полишають і досі. І наше основне завдання зробити все, аби повернути українців з російського полону. Після приїзду у диспансер, ми одразу передали списки тяжкохворих. 

Ми були дуже вражені тим, як нас зустріли. Нас огорнули всеосяжною любов’ю: нагодували, забезпечили всім необхідним.

Але попереду нас чекали виклики повернення до цивільного життя. Перший виклик, з яким одразу стикнулися, — заповнення документів. Юридична сторона повернення з полону не врегульована. Нам дали вісім документів, і ти не знаєш, що з ними робити.

Другий — прийняти зміни рис характеру рідних, які сталися з ними за час нашого полону.

Родина також не була готова до моїх змін. Зрештою змінилися всі — і вони, і я, і світ. Було дуже незвично й важко прийняти реальність такою, якою вона стала, та згодом ми впоралися.

Зараз основна наша мета — допомогти визволити українців, які ще й досі в російському полоні», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.

«Для нас час зупинився у 2022 році — коли потрапили в полон. Він знову почав свій відлік після звільнення у 2025-му — це різкий контраст. Спершу було дуже складно звикнути до змін. Мене здивувало ставлення людей до війни, їхня послаблена мотивація захищати країну. У 2022 році українці самостійно йшли у військкомати, були готові боротися. Я думав, сьогодні Україна так само незламна й соборна.

Коли поцікавився, як у нас утримують російських військовополонених, з’ясувалося: до них застосовують відповідні міжнародні норми поводження. Вони навіть мають змогу телефонувати рідним, бо ми не опускаємося до рівня росіян. Я пишаюся українцями!», — Іван Діброва.

«Було нелегко вперше вибратися в місто. Коли прогулювалися вулицями Чернігова, я пересилював себе і приховував, що мені було лячно: машини їздять, люди ходять. Уперше за три роки побачив дерево — це вже нічого собі! 

Максимально кайфонув від неба. Ніби й звична справа, але за час полону не міг і голови підняти, а тут побачив просто небо… Це вау!

З-поміж викликів — сон. Він зовсім пропав. Лежиш, розумієш, що ти вдома, і намагаєшся заспокоїти себе. Однак серце калатає так, що заснути все одно не вдається. Тому без ліків не обійшлося. На сьогодні життя трохи налагодилось, і сон відновився через два з половиною місця», — Дмитро Батюк.

«Окрім цього, не варто тиснути своєю увагою на людину, яка щойно повернулася з полону. Звісно, я скучив за рідними, але після повернення навалюється надто багато всього. Близькі намагаються надолужити вкрадені у нас тепло й турботу, але надмірна любов лише шкодить.

Головне — дати собі час відпочити морально і фізично. Однак потрібно не замикатися в собі та спілкуватися з людьми. Спершу це може бути складно й потребуватиме зусиль, але з поступовим відновленням приходить бажання рухатися далі, ти починаєш відчувати, що насправді хочеш робити», — Іван Діброва.

Про листи військовополоненим

«Перший лист прийшов у березні 2023 року моєму товаришеві. Ми навіть не читали його, але були щасливі, що листи приходять, а відтак і нам невдовзі надійдуть. Для нас це означало, що ми не забуті, — і то найголовніше. Згодом листи видавали частіше, але не всім одразу — по одному на камеру», — Іван Діброва.

Іноді рідні полонених сумлінно пишуть кожен лист, але надсилають лише три-чотири та не отримують жодного у відповідь. Важлива не лише якість, а й кількість. Листи варто писати й надсилати регулярно — тоді хоча б декілька з них дійдуть.

Наприклад, моя мама за три роки надіслала мені понад 150 листів різними способами — а дійшло лише вісім. У перший рік мого ув’язнення вона писала один лист на тиждень. На другий — по два, на третій — уже три листи щотижня. Крім того, вона роздруковувала мої фотографії й розмовляла з ними. Це був її формат спілкування зі мною», — Дмитро Батюк.

Лінк на інструкцію як писати листи

«Пам’ятайте, всі люди різні, і кожна людина по-своєму переживає полон та відновлюється після повернення. Ми з Дмитром, наприклад, обрали шлях швидкої адаптації. Почали вести Instagram, TikTok — показувати, що полон нас не зламав, а навпаки — дав жагу до життя. У будь-якому разі, відновлення потребує часу — у когось менше, у когось більше — це нормально. Хтось може спокійно говорити про пережите, а для когось навіть згадка про катування — нестерпна. Те, що показують у фільмах, — це лише квіточки. Реальність набагато страшніша. І не варто змушувати людину говорити або нав’язувати надмірну турботу. Треба просто бути поруч», — Іван Діброва та Дмитро Батюк.